Попелюшки з Держхлібінспекції
В рамках проєкту "Неймовірний порт"
1963 рік. Із початком масштабної перевалки імпортного зерна штат Одеського портового пункту Держхлібінспекції збільшують на 30 осіб. До Одеси направляють кращих випускниць аграрних технікумів півдня України.
Для тридцяти сільських дівчат це було наче виграш у лотерею. Практично кожну зміну інспекторка виїжджала на рейд для огляду іноземного судна. Катер підходив до пірсу і вахтовий матрос подавав їй руку наче якійсь панянці. Коли катер підходив до океанського зерновоза на гребені хвилі, дівчина не боялася стрибнути на сходинку парадного трапа, довіряючись, знову ж таки, міцним чоловічим рукам, які підхоплювали її на льоту, над самою безоднею, в яку стрімко провалювалась палуба крихітного катера.
Інспекторка відбирала проби зерна з кожного трюму двометровим щупом, тягла важкі відра до «контори», де проводили аналіз і писали висновки. На великих суднах це повторювалося кілька разів. Найважче — наприкінці, коли зерно лишалося на дні трюму: 20–30 метрів униз шторм-трапом, інвентар — майже в зубах, потім знову нагору. А трюмів могло бути сім.
За кордоном цю роботу виконували чоловіки за 13 тисяч доларів на рік. Наші дівчата отримували 62 карбованці на місяць — менше, ніж двірник. Проте за всю історію ОПП ДХІ жодна експертиза не була оскаржена. Вчорашні сільські дівчата стали фахівцями найвищого класу, здатними одним лише органолептичним методом (за допомогою органів чуття - за смаком, запахом і кольором) визначати якість зерна з дивовижною точністю.
Бідна уніформа — ватник і кирзові чоботи, важка праця, постійна ніяковість перед іноземцями. І водночас — молодість, краса, чиста душа. У казках з таких Попелюшок виходять принцеси. У житті — астматичне дихання. Тепер вже ніхто не приховує, що імпортне зерно в 1960-80-х фумігували бойовими отруйними газами періоду Першої світової війни. Довгоносику, який з'їдав до 6 відсотків валютної пшениці, від них було «кисло в чубчик». А ось дівчата-інспектори «надихалися» фосфіном на все життя.
Капітани дивилися на жінок-інспекторів з іронією: біднота та й годі. Але одного разу у одного капітана стався, як кажуть, когнітивний дисонанс…
В ОПП ДХІ працювала одеситка Лідія Пронько. Коли вона «виходила у світ», її одягала вся Пересип. Якось Ліда прибігла на зміну просто зі свята — у вечірній сукні, в діамантах. Її одразу відправили на судно. Встигла лише зняти дорогий перстень і віддати молоденькій напарниці Людмилі Мироненко — боялася втратити в зерні.
На американському теплоході вся команда зібралася біля люка: жінка в вечірній сукні, обвішана діамантами, заганяла щуп у пшеницю. Грецький капітан не міг збагнути, чому така заможна пані працює вночі, у трюмі.
А тим часом «Міроша», не знімаючи перстня, мила підлогу в лабораторії. Мила на совість, як вчили - кілька разів міняючи воду. Потім сіла читати Мопассана. Новела називалася «Намисто». Це була зворушлива історія бідної дівчини Матильди Луазель, яка позичила у своєї багатої подруги діамантове кольє, загубила це кольє, а потім 10 років відпрацьовувала разом з чоловіком його вартість. Не дочитавши новелу до кінця, Люда зняла перстень з пальця і міцно стиснула його в кулачку...
Історія Одеського портового пункту ДХІ у 1960–80-х рр. — це історія про жінок, які працювали на межі можливостей і не втрачали гідності. Більшість із них так і залишилася Попелюшками, які не дочекалися своїх зустрічей із Феями. Проте…
Коли на зміну плановій економіці прийшла ринкова, а Україна здобула провідні позиції у світі вже як експортер зерна, змінилися умови роботи хлібних інспекторів. Тепер кожна компанія, яка перевалює зернові культури через Одеський порт, має власну сертифіковану лабораторію, оснащену найсучаснішим цифровим обладнанням.
Дівчата-лаборантки, які виконують процедури контролю якості зерна, вже не зайняті фізичною працею. І взагалі, єдине, що їх єднає з працею їхніх бабусь у 1960-х роках, — це висока фаховість і любов до своєї професії.
