ЯК КАПІТАН ХАРИТОШИН СТАВ ЛІНІЙНИМ ЛОЦМАНОМ
В рамках проєкту "Неймовірний порт"
1992 рік. Час великих зламів і не менших випробувань. Саме тоді, в перші роки незалежності України, в Одеському порту сталася історія, яка й сьогодні здається неймовірною.
Навігаційна обстановка в Одеському порту — одна з найскладніших у Чорноморському басейні. Проведення суден через Воронцовські ворота здійснюється «з маневруванням», гавані тут невеликі — їх будували ще для потреб вітрильного флоту. Тож і підготовка лоцманів має бути на найвищому рівні.
Зазвичай у найбільшому порту України, який приймав до 1200–1500 великотоннажних суден на рік, лоцманські проводки забезпечували 12–15 висококваліфікованих і досвідчених фахівців. А тепер зіставте це з фактом: протягом двох літніх місяців 1992 року суховантажі й танкери заводили до Одеського порту і після обробки біля причалів виводили у відкрите море… усього троє лоцманів, з яких двоє — офісні працівники (!).
Факт, гідний місця в Книзі рекордів Гіннеса. Але мова не про рекорди, а про те, як взагалі таке могло статися.
1992-й був роком, коли процеси становлення молодої української держави відбувалися паралельно з переформатуванням економіки з планово-командної на ринкову. Звісно, труднощами перехідного періоду намагалися скористатися різного роду комерсанти.
Одна громадська організація поставила собі за мету «роздержавити» роботу лоцманських служб у морських портах і таким чином перенаправити на приватні рахунки кошти, що надходили від лоцманського збору. Почати вирішили з Одеського порту.
10 червня 1992 року до капітана порту Андрія Харитошина прийшли ходоки з проєктом виведення лоцманської служби з-під юрисдикції ОМТП і створення на її базі комерційного підприємства. За участь у цій оборудці Андрію Павловичу пообіцяли привабливі бонуси.
Однак капітану порту бонуси були нецікаві. «Мені не потрібні комерсанти, мені потрібні державні лоцмани», — цими словами А. Харитошин дав зрозуміти, що розмова закінчена.
Реакція протилежної сторони була такою ж рішучою: вже наступного дня, 11 червня 1992 року, лоцмани найбільшого морського порту України оголосили страйк.
Комерсанти розраховували, що робота порту з прийому вантажних суден зупиниться щонайбільше за два дні. Адже з усіх лінійних лоцманів порту страйк не підтримав лише один — Іван Сухань. Щоправда, ліцензії на проведення суден до причалів мали ще два фахівці — власне капітан порту А. Харитошин і начальник лоцманської служби Станіслав Пантак. Але на них, як вважали організатори акції, можна було не зважати: обидва давно стали кабінетними працівниками.
Одним словом, організатори знали, що робили. Єдине, в чому вони прорахувалися, — це людський фактор. Вони не передбачили, що Харитошин і Пантак зачинять свої кабінети на ключ і на певний час стануть лінійними лоцманами.
За два літні місяці 1992 року трійця Харитошин-Пантак-Сухань здійснила понад пів тисячі лоцманських проводок суден - без жодної аварії (!). Жили в порту на казарменому положенні, спали уривками по 2–3 години. Напруження сил було неймовірним.
Але гра була варта свічок: прийом і обробка флоту в Одеському порту не припинялися жодного дня. Порт вистояв. А вже за два місяці пройшли стажування нові лоцмани, терміново рекрутовані з числа капітанів далекого плавання. Щойно перший із них ступив на борт лоцманського катера «без шефа», страйк втратив будь-який сенс…
Що цікаво: коли звільнені з порту страйкарі попросилися назад на роботу, багатьох із них прийняли. Звісно, за клопотанням капітана порту А. Харитошина.
