«Піщана лінія» Одеського порту та її роль у розбудові міста у 1960–80-х рр.
В рамках проєкту "Неймовірний порт"
У червні 2014 року в Одесі сталася неймовірна подія: узбережжя популярних серед містян пляжів раптово накрила триметрова хвиля. Зокрема, в районі пляжу «Чорноморка» море раптом вийшло з берегів, змивши людей у воду. П’ятнадцять відпочивальників опинилися в морі, троє дітей — у лікарні. На щастя, без загиблих.
Стихія вгамувалася вже за мить, залишивши по собі запитання: а що ж це, власне, було?
Вчені розвели руками: ані землетрусів, ані вибухів. Лише згодом комісія обережно припустила: це могло бути мініцунамі, спричинене обвалом ґрунту морського дна… там, де колись видобували пісок.
Так море нагадало Одесі про одну з найменш відомих, але визначальних сторінок її історії — «піщану лінію» Одеського порту.
У 1950-х роках будівельний пісок для Одеси брали просто біля берега вздовж лінії Ланжерон—Аркадія. Землесоси працювали навпроти пляжів, і здавалося, що морю не боляче. Але на прикінці 50-х Посейдон таки відповів: забрав у воду непарний бік вулиці Чорноморської.
Після цього землесоси терміново відвели в Затоку. Та минуло всього півтора року — і курортне селище теж почало сповзати в море. Стало зрозуміло: пісок треба шукати далі.
Тоді керівництво Чорноморського пароплавства ухвалило рішення, яке згодом, по суті, змінило вигляд Одеси. Пісок почали видобувати у протилежному від Затоки боці — у закруті Дніпро-Бузького лиману, біля Тендрівської коси (так звані Покровські хутори).
Це був майже ідеальний варіант. Пісок — прісноводний, якісний, з нього виготовляли кращі стінові панелі.
Так з’явилася буксирна вантажна лінія «Одеський порт—Тендра—Одеський порт», з якої фактично почалася хрущовська епоха масової забудови міста.
Зі спогадів ветерана портофлоту Одеського порту Миколи Палагіна:
— Возили дуже інтенсивно. На Покровських хуторах пісок цілодобово черпав грейфером плавкран. Парові буксири порту «Березань», «Солнцедар», «Вагранщик» та інші тягали баржі з квітня по жовтень, до самих зимових штормів. Без вихідних і свят. У порту будівельний матеріал вивантажували два портальні крани «Ганц» на 29-му причалі Хлібної гавані (нинішній 43-й). Якщо взяти до уваги, що в перевезеннях були задіяні чотири 1000-тонні й три 500-тонні баржі (несамохідні), і кожна з них встигала за добу зробити круговий рейс, неважко підрахувати, що порт постачав домобудівним комбінатам 4–5 тис. тонн піску на добу. Відповідно — 120–150 тис. тонн на місяць, понад 800 тисяч тонн на рік.
Це був справжній піщаний конвеєр — і він не зупинявся десятиліттями.
За приблизними підрахунками, у 1960–80-х рр. в Одесі було побудовано 1000 (тисячу!) «хрущовок»: 560 — у Південно-Західному масиві (Черемушки), 200 — на Фонтані, 100 — у селищі Котовського, по 40 — на Таїрова і Молдаванці, 30 — на вул. Балківській і Щорса, 20 — на Пересипу і 10 — у центрі.
Переважна більшість цих будинків стоїть на піску, який привезли портовики. Фактично цілі спальні райони міста виросли з лиманного дна, перевезеного баржами.
Цікавий факт. Наприкінці радянської епохи у порту періодично працювала ще одна «піщана лінія»: коли портофлот не виконував місячного плану за кількістю тонно-миль, буксири тягали баржі з піском… між причалами північно-західної та південно-східної територій порту.
Баржу вантажили в Хлібній гавані, буксир тягнув її до Карантинної, там вивантажували. Потім усе повторювалося у зворотному порядку. І знову. Всі розуміли, що це абсурд, але без виконаного плану не було ані звітів, ані премій.
Сьогодні мешканці мікрорайонів п’ятиповерхової забудови Одеси рідко замислюються над тим, з чого побудовані їхні житлові будинки, школи й дитсадки поруч. Але море пам’ятає. І час від часу нагадує — хвилею, зсувом, тріщиною берега. Це плата міста за щастя десятків тисяч родин, які колись переселялися з тісних гуртожитків і комуналок в окремі квартири з усіма зручностями. Для більшості новоселів Одеси 1960–70-х невпинна робота «піщаної лінії» порту стала справжньою лінією життя.
