Там, де живе людяність: історія двох сестер і великої родини
У рамках проєкту «Неймовірний порт»
В епоху, коли не було Інтернету, а час сімейних телесеріалів ще не настав, показ індійських фільмів у кінотеатрах ставав справжнім культурним явищем і збирав шалені аншлаги.
У 1970-х роках радянські глядачі масово йшли на стрічку «Зіта та Гіта» режисера Рамеша Сіппі. Понад 55 мільйонів людей співпереживали сестрам-близнючкам, розлученим у дитинстві та з’єднаним долею через роки.
Та в історії Одеського порту є власний сюжет — не менш зворушливий, але цілком реальний.
У 1950-х роках на другому районі порту працював докер Григорій Шпітак. Трагічна випадковість — отруєння чадним газом під час гостювання у родичів — забрала життя подружжя.
У родині залишилося троє дітей: син і маленькі доньки-двійнята. Після трагедії бабуся й дідусь забрали на виховання старшого хлопчика. А дівчаткам, яким було лише рік і чотири місяці, судилося знайти нові родини.
Ця новина глибоко вразила портовий колектив. І тоді на зборах пролунало рішення, яке сьогодні здається майже неймовірним: дітей портовика мають виховати портовики.
Без довгих вагань дві бездітні сім’ї почали оформлювати удочеріння.
Невдовзі у родині Віктора Версанова — сина начальника групи причалів Михайла Версанова — з’явилася донечка Тетянка. Іншу сестричку, Оленку, взяли до себе начальник механізації Борис Двоєглазов і його дружина Діна Таран, яка працювала начальником складу.
Так одна трагедія стала початком двох історій любові, турботи й великого людського серця.
Тетяна Версанова з дитинства пам’ятає порт: другий район, запах моря й металу, гул техніки…
Минуть роки — і вона пов’яже своє життя з портом уже професійно. Після роботи у медичних закладах Тетяна прийде до медсанчастини порту, згодом отримає почесне звання «Ветеран Одеського порту» — і донині продовжує працювати в медсанчастині.
Її історія — це історія вдячності й вірності місцю, яке стало для неї справжнім домом. Наче сама доля тихо повернула її туди, де колись для неї почалося нове життя.
Олена також певний час працювала в порту, продовжуючи той невидимий зв’язок із портовою родиною, яка колись простягнула їй руку допомоги.
Правду сестрам відкрили лише через багато років — на весіллі Олени. Саме тоді вони дізналися, що є рідними, і що мають брата. Їм дали його адресу. Лист. Очікування. І, нарешті, — зустріч.
Сюжет, гідний великого екрана. Але без камер і постановок. Лише життя, людяність і пам’ять.
Сьогодні ця історія має своє продовження. Син Олени та донька Тетяни продовжують трудову династію, працюючи в Одеському порту.
Це ще одне підтвердження того, що справжні людські вчинки мають довгу пам’ять і живуть у наступних поколіннях.
Ця історія — не лише про драму. Вона про силу спільноти. Про те, як виробничий колектив стає великою родиною.
Змінюються часи, техніка, керівники, назви підрозділів. Та незмінним залишається головне — здатність одеських портовиків сприймати чуже горе як своє. І допомагати не з обов’язку, а за покликом серця.
Це нагадування про те, що справжній «неймовірний порт» — там, де живе людяність.
