Чорнобильський рейс «ПК-4/63»
В рамках проєкту "Неймовірний порт"
Вони були молоді, веселі й жадібні до життя. Влітку 1986 року екіпаж плавкрану ПК-4/63 перебував у виробничому відрядженні в Азовському морі – моряки одеського портофлоту працювали на видобутку промислової ракушки. Про аварію на Чорнобильській атомній електростанції, звичайно знали. Як і про смертельну небезпеку радіаційного опромінення, на яку наражались усі ліквідатори наслідків в аварії. Та коли дзвони Чорнобиля покликали на Прип’ять, не завагався ніхто.
Яких тільки спеціалістів не затребував Чорнобиль! Як, виявилось, навіть моряків. Обсяги робіт були колосальними. Плавкран «ПК-4/63» був мобілізований з Одеського порту для відвантажень на баржі зараженого грунту, обвалування берегів Прип’яті та облаштування пасток для радіоактивних стоків. Не менш важливим завданням було розвантаження барж. Для ремонтних і будівельних робіт на ЧАЕС необхідні були матеріали: пісок, щебінь, цемент у великих кількостях, а також металоконструкції, техніка - все, що приходило по Дніпру й Прип’яті.
Екіпаж «ПК-4/63» працював буквально поруч з епіцентром аварії, у п’яти кілометрах від четвертого енергоблоку, щоб ліквідаторам було зручніше те все забирати. Скільки тисяч тонн грунту було перекинуто, скільки вантажів перевантажено на необладнаний берег, ніхто в екіпажі не рахував. Облік з боку працівника має сенс, коли мова йде про оплату праці. В Зоні про гроші не думали. Думали про те, як не дати ізотопам важких металів потрапити в Прип’ять і далі в Дніпро. А єдиним регулятором терміну вахти була радіація. Втім, на покази дозиметрів мало хто зважав. Не дивлячись на усвідомлення небезпеки, моряки могли працювати цілодобово, коли була така необхідність.
Плавучий кран «ПК-4/63» портофлоту Одеського морського торговельного порту 7 місяців поспіль (з червня по грудень 1986 року включно) працював на ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Роботу екіпажу не раз відзначало керівництво «Укррічфлоту».
Відпочивали за межами 30-кілометрової зони — у Страхоліссі на березі Київського водосховища, на базі «Білий лебідь». Попри поширені міфи, в зоні діяв суворий сухий закон. За спроби порушення карали жорстко. Дисципліна була частиною безпеки.
Страшно було всім. Усі розуміли, що радіонукліди не зникають безслідно і що наслідки обов’язково дадуться взнаки. Та ніхто не ухилявся від роботи. Чорнобиль став екзаменом на професіоналізм, на здатність до самопожертви і на людяність. Там не ховалися за чужими спинами — навпаки, прикривали одне одного.
Згодом випромінювання нагадало про себе лікарняними палатами й хворобами. Майже всі члени екіпажу пройшли через серйозні випробування здоров’ям. Але ніхто з них не жалкував про виконаний обов’язок.
Із сімнадцяти членів «чорнобильського» екіпажу шістнадцять уже пішли з життя.
У 2021 році електромеханік Валерій Дятлов - останній з екіпажу «ПК-4/63» - опублікував в газеті «Одеський портовик» мартиролог своїх товаришів: капітан Борис Родіонов, старший механік Євген Лютенко, змінний помічник капітана Едуард Зеленко, кранівники Григорій Маковей, В’ячеслав Лікутін, Михайло Ніколаєв, Євген Маковецький, мотористи Микола Сорочинський, Юрій Нестеренко…
Цей список — не просто імена. Це люди, які працювали в радіаційній зоні до кінця 1986 року, виконуючи завдання, без яких ліквідація наслідків аварії була б неможливою.
Чорнобильський рейс «ПК-4/63» — одна з найважливіших сторінок історії Одеського порту, приклад того, як портовики стали частиною великої боротьби з невидимим ворогом.
Минуло 40 років від дня аварії на Чорнобильська АЕС. Для одеських портовиків ця дата — не лише історія держави, а й особиста пам’ять. Земний уклін тим, хто ціною власного здоров’я врятував від загрози радіаційного ураження громадян України та інших країн під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
