Серце, що не зупиняється: медико-санітарна частина Одеського порту
У рамках проєкту «Неймовірний порт»
До Дня пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні згадуємо не лише бойові подвиги, а й тих, хто щодня рятував життя.
В історії Одеського порту є своя лінія фронту — без окопів, але під обстрілами; без зброї, але з відповідальністю за кожен подих. Це історія медико-санітарної частини.
У 1941 році, коли війна увірвалася в Одесу, порт став головною артерією міста. Через нього йшли боєприпаси, продовольство, надія — і водночас біль. Сюди звозили поранених із передової, звідси евакуювали далі — до Криму, на Кавказ, у тил.
Під час 73-денної оборони Одеси портові медики працювали без перепочинку. Їхнім фронтом були причали, їхньою зброєю — перев’язки, ноші й витримка.
Їхнє завдання було водночас простим і нестерпно складним: встигнути. Під обстрілами доправити поранених до суден, завантажити, відправити туди, де ще був шанс на життя. Через порт пройшли десятки тисяч бійців Приморської та 9-ї армій. І кожен — чийсь син. Чийсь чоловік. Чиєсь життя.
Судна ставали шпиталями. Їх переобладнували поспіхом, але з вірою, що вони врятують. Традиція плавучих лікарень, відома в Одесі ще раніше, у 1941-му набула особливо драматичного змісту.
Ніч на 16 жовтня 1941 року стала випробуванням на межі можливостей: фінальна евакуація, вогонь, паніка. І серед цього — спокійні, зосереджені дії медиків. Вони залишалися на постах до останнього, забезпечуючи посадку військ під обстрілами.
Серед них — фронтові медичні працівники, чиї імена зберегла історія порту.
Марія Звонкая — фронтова медсестра. Одна з тих, кого в Одесі пам’ятають як символ професійної відданості. У найважчі дні оборони вона не просто координувала роботу — вона особисто виносила поранених, організовувала їхню евакуацію, контролювала посадку на судна під безперервними бомбардуваннями. Її бачили на причалах до останнього моменту — спокійну, зібрану, незламну. Вона не залишила свій пост навіть тоді, коли місто вже готувалося до повної евакуації. Після війни Марія Пилипівна повернулася до медсанчастини порту і ще багато років лікувала тих, кого колись рятувала з поля бою.
Євгенія Авраменко — у 22 роки вона стала начальницею медичної частини санітарного поїзда й була єдиним лікарем на весь склад, який евакуйовував поранених із фронту в тил. Вона стабілізувала бійців просто під час транспортування, зупиняла кровотечі, проводила ампутації та виконувала найнеобхідніші хірургічні втручання в польових умовах. Її професіоналізм і витримка врятували безліч життів, а сама вона стала символом самовідданості та сили. І навіть через десятиліття, у віці понад ста років, Євгенія Авраменко знову довела свою незламність, подолавши тяжку хворобу.
Серед медиків-фронтовиків була й Тетяна Гудзенко — частина тієї великої, майже невидимої команди, яка тримала на собі роботу прифронтових госпіталів і санітарних пунктів порту. Її шлях не завершився війною: у мирний час вона продовжила служіння медицині, працюючи з портовиками та моряками. Її ім’я збереглося і в науковому середовищі Одеси — як частина династій медиків, що після війни розвивали мікробіологію та медицину, не перериваючи традицію служіння, народжену в роки війни.
Вони були різними — за характером, долею, шляхом. Але їх об’єднувало головне: відповідальність за чуже життя і готовність залишатися поруч навіть тоді, коли навколо руйнувався світ.
Навесні 1944 року, після звільнення Одеси, серед зруйнованих причалів знову з’явився шпиталь. Тут не рахували годин — трималися за кожне життя.
Згодом шпиталь став поліклінікою, частиною медичної системи морського транспорту. Медики йшли поруч із портом — від відбудови до нових викликів.
Після здобуття Україною незалежності багато установ зникли, але МСЧ Одеського порту вистояла. Її тримали люди — ті, хто не залишив справу й не дозволив згаснути довірі.
Сьогодні порт знову живе у воєнному часі. Ракетні й дронові удари, тривоги, небезпека повертають відчуття, знайомі з 1941-го. І знову поруч — медики. Під керівництвом головного лікаря МСЧ, кандидата медичних наук Жанни Путієнко, вони працюють без пауз: працюють цілодобово, діють швидко й точно.
Сьогодні їхній фронт — це не лише невідкладна допомога. Це щоденна профілактика, медогляди, контроль стану тих, хто працює в умовах ризику. Це донорські дні, коли порт віддає найцінніше — кров — для порятунку військових і цивільних.
Як і в 1941-му, порт залишається артерією. І тут вирішується не лише питання логістики — тут вирішується питання життя. Від шпиталю 1944 року до роботи під ракетними ударами сьогодні — це безперервна лінія служіння.
Тут не говорять про героїзм. Тут просто працюють: приймають, лікують, чекають донорів, рятують. Не зачиняють двері під час тривог, не гасять світло вночі.
Бо доки працює порт — поруч із ним б’ється серце, яке не зупиняється навіть тоді, коли світ здригається від вибухів.
