Потомки Вірменського провулка: Аветіс Маркар’ян
В рамках проєкту "Неймовірний порт"
В Одесі є провулки, які зникли з мапи, але назавжди залишилися в пам’яті порту. Вірменський — саме такий. Сьогодні це Андросівський провулок. Колись його називали також Портовим. Але портовики зі стажем за звичкою кажуть:
— На Вірменському.
Вірменський провулок отримав свою назву невипадково. Він ніби стрілою спускався до самого порту — туди, де гуділи пароплави й де на світанку починалася важка праця вантажників. На межі ХІХ - ХХ століть тут селилися вірменські родини — цілими подвір’ями, великими гомінкими родами.
Вони жили неподалік Приморської вулиці, навпроти Андросівського молу. Старожили ще довго називали великий будинок із внутрішнім подвір’ям «Вірменським домом». Майже кожна його квартира була пов’язана з портом.
Вірмени з’явилися тут не від доброго життя. Одні тікали з Османської імперії після різанини. Інші — після голоду. Треті — просто рятувалися.
Вони приходили до Одеси без грошей, без майна, іноді навіть без документів. Але в більшості залишалося головне — звичка працювати так, щоб не соромно було дивитися людям у вічі. Вони не шукали багатства — шукали місце, де можна почати життя заново. І Одеський порт став для них саме таким місцем.
Серед портових робітників вірмени швидко здобули особливу репутацію. До війни в Одеському порту працювали вісім вірменських бригад вантажників. Їх ставили на найвідповідальніші судна — особливо з продовольством. У голодній країні це було майже питанням державної ваги. Керівництво порту було впевнене: там, де працюють вірмени, вантаж дійде до складу повністю.
Старий доглядач Воронцовського маяка Іван Ціхович пізніше згадував:
— Якщо на трюм ставили вірмен — перевіряти потім уже не було чого.
Бо вони могли бути бідними. Могли бути втомленими. Але вкрасти щось… вважалося ганьбою на весь рід.
У порту знали й поважали Акопа Багдасар’яна, Мурата Капреляна. Побоювалися суворого бригадира з міліцейським свистком на грудях — Саакяна. Якщо щось ішло не так, одразу лунав свист, що означав: «Усі до мене». Але найдивовижнішою постаттю серед портовиків-вірмен став чоловік, про якого потім десятиліттями переповідали портові байки, — Аветіс Маркар’ян.
До Одеси він прийшов ще підлітком — у 1910 році. Зовсім сам. Його родина загинула під час вірменського погрому в гірському селі Османської імперії. Худорлявий хлопчина пішки пройшов через Кавказ і південні степи до Чорного моря, бо в Одесі працював його старший брат Петрос.
Першу свою роботу Аветіс отримав «під мішком» — носив на спині важкі мішки із сіллю. Робота ламала дорослих чоловіків, але він витримав. Згодом Маркар’ян став одним із найкращих вантажників порту, а потім — стивідором, людиною, яка керувала обробкою суден. А ще він володів п’ятьма мовами: вірменською, турецькою, грецькою, перською та англійською. Саме це одного разу й зробило його знаменитим на весь порт. Історія сталася вже після війни.
Туманного літнього ранку над Одеською затокою стояв цілковитий штиль. Море й небо злилися в одну блакитну пелену. Навіть прикордонники не помітили маленьке турецьке суденце з вицвілим синім корпусом, яке тихо зайшло через Воронцовські ворота до Карантинної гавані.
Баркас пришвартувався біля Бакалійної набережної. На борту було лише двоє людей — капітан і моторист.
Капітан зіскочив на причал, розмахуючи паперами, і почав повторювати одне слово:
— Тахтакурусу! Тахтакурусу!
Портовики здивовано перезиралися. Хтось вирішив, що це назва вантажу, хтось — що лайка. Навколо турка швидко зібрався натовп.
І раптом хтось сказав:
— Покличте Маркар’яна. Він турецьку знає.
Аветіс підійшов, вислухав капітана — і розсміявся.
Виявилося, що «тахтакурусу» турецькою означає… постільний клоп. Судно прибуло зі Стамбула за невеликою партією нафталіну — засобу від молі та комах.
Маркар’ян швидко владнав усі формальності: провів капітана до головної диспетчерської порту, куди в оперативному порядку викликали представників прикордонної служби та агентства «Інфлот». А сам випадок потім ще довго згадували на інструктажах як приклад того, як туман може приховати судно навіть біля входу до порту.
Та в порту Маркар’яна поважали не за кумедну історію. Під час війни він пішов на фронт, хоча мав бронь. Після Перемоги повернувся до причалів так, ніби іншого життя в нього ніколи й не було. А потім до порту прийшли його діти. Потім — онуки. Потім — правнуки. Чотири покоління.
І, мабуть, у цьому й полягає головний сенс старого Вірменського провулка. Люди, які пережили чужу жорстокість і втрату дому, одного разу знайшли свій берег біля Одеського порту — і стали частиною його історії та душі.
