Територія людяності: чотири історії портових собак
У рамках проєкту «Неймовірний порт»
«Неймовірний порт» — це не лише про вантажі, техніку чи рекорди. Це ще й про людей. Про їхню здатність помічати чужий біль і допомагати тим, хто не може попросити про допомогу.
Ставлення до безпритульних тварин завжди було в Одеському порту своєрідним випробуванням на людяність. Хоча утримання тварин на території підприємства суворо заборонене, вони часто опиняються тут через людську жорстокість і безвідповідальність — покинуті біля прохідних, залишені напризволяще серед причалів, кранів і гуркоту металу.
Тому портовики, всупереч заборонам, іноді змушені порушувати правила. У кожному портовому дворику, у майстернях чи рембудконторах є свої маленькі таємні місця: дві мисочки — одна з кормом, інша з водою. І майже в кожному підрозділі вам розкажуть історію свого чотирилапого улюбленця. Ось лише деякі з них.
Колись цуценям сюди потрапив чорний двірняга, якого назвали Душманом. Його хтось викинув зі схилів парку Шевченка — просто у портове життя, серед вантажів і протягів. Уночі Душман охороняв двір рембудконтори так, що жоден любитель чужого металу не ризикував перелазити через паркан. А вдень спав там, де хотів. Міг розлягтися просто посеред технологічного проїзду — і водії багатотонних тягачів мовчки об’їжджали його, не сигналячи й не лаючись. Наче свого. Чорний від пилу пес носив на шиї таку ж чорну косинку. Нашийників він принципово не терпів.
Боніфацій — знаменитий портовий собака, який допомагав лоцману Віктору Ріхтеру швартувати пасажирські лайнери біля морського вокзалу. Про нього писали не лише в «Одеському портовику», а навіть у легендарному американському журналі «Life».
Та, мабуть, одна з найдушевніших історій — про звичайну дворову Сільву з другого вантажного району.
Якось біля 14-го причалу пришвартувалося німецьке судно. На борту — породистий пес-вівчарка з бездоганним родоводом. І от, побачивши Сільву, він закохався з першого погляду.
Поки судно стояло під вантаженням, між двома собаками зав’язався справжній роман. А коли настав час виходити в море, виявилося: це вже серйозно. Німецький пес відмовився повертатися на борт. Ховався від господаря, аби тільки не покидати свою обраницю.
Невдовзі Сільва народила шістьох цуценят. Для них потрібне було молоко. Спочатку портовики носили його з дому. А потім груповий механік знайшов геніальний вихід — включив Сільву до списку працівників, яким за шкідливі умови праці видавали безкоштовне молоко. І кілька місяців у відомості отримувачів поруч із людськими прізвищами офіційно значилося: «Сільвін І.І.»
Але є серед портових історій і такі, від яких досі стискається серце.
Наприкінці лютого 2011 року мороз скував акваторію Одеського порту крижаним панцирем. Буксири-криголами пробивали вузькі водяні коридори для суден. І саме тоді моряки помітили посеред крижаного поля руду німецьку вівчарку.
Собака блукав між Карантинною, Новою та Каботажною гаванями, тікав від людей і не дозволяв наблизитися. Втомившись, лягав клубком біля пробитої у кризі водяної траси, прикриваючи лапою ніс від морозу. Іноді його навіть припорошував сніг.
Портовики намагалися врятувати тварину. Підходили буксирами ближче, спускали трапи, кликали. Але пес тікав далі по кризі, ризикуючи будь-якої миті провалитися у крижану воду. Можливо, його вже колись зрадили люди. І тепер він просто не вірив нікому.
Телефони пожежно-рятувальної служби й редакції «Одеського портовика» розривалися від дзвінків.
Працівники причалів просили: «Зробіть щось… Неможливо дивитися на ці страждання».
І все ж фінал цієї історії виявився світлим. 2 березня знесилену вівчарку вдалося врятувати — її знерухомили дистанційним шприцем і спеціальним сачком підняли на борт судна. Потім був притулок. А після телевізійного сюжету про порятунок собаки у неї з’явився новий господар. Справжній. Той, який уже не зрадить.
Сьогодні Україна живе у час найстрашнішої війни з часів Другої світової. І війна — це трагедія не лише для людей. Разом із будинками, полями й лісосмугами у вогні гинуть мільйони живих істот.
Символом такого горя назавжди залишиться затоплення після підриву Каховської дамби.
Одеський порт теж постійно під ударами ракет і дронів. І поруч із людьми тут так само страждають безмовні чотирилапі мешканці.
Але є речі, які не здатна знищити жодна війна. Це людяність. Тиха звичка залишати воду й їжу для голодної тварини. Здатність пожаліти слабшого. І потреба залишатися людьми навіть тоді, коли навколо так багато болю й жорстокості.
Бо справжня сила людини — не лише в тому, щоб вистояти самому. А й у тому, щоб не дати загинути тому, хто слабший за тебе.
