Історія однієї фотографії
В рамках проєкту "Неймовірний порт"
Є фотографії, на які дивишся кілька секунд. А є такі, в які провалюєшся, наче в минуле життя.
Цей знімок був зроблений 26 квітня 2013 року на площі перед морським вокзалом Одеси. На ньому — ветерани Одеського порту, які кували славу свого підприємства протягом 70 років! Люди, які будували, підіймали, вантажили, відновлювали, рятували й десятиліттями тримали на своїх плечах один із головних портів країни.
Сьогодні багатьох із них уже немає. Але того дня вони були разом.
Сиві, трохи втомлені, з тростинами, орденами, паличками, хворими ногами й тим самим портовим характером. Ті, хто пережив війну, голод, розпад країни, важкі дев’яності та нескінченні портові зміни. Вони знову зібралися своїми бригадами, ніби не минуло й пів століття.
Ветеранська організація Одеського порту з’явилася ще наприкінці 1950-х років. Тоді порт почав проводжати старих працівників на пенсію, і раптом виявилося — відпустити людину з порту простіше за документами, ніж по-людськи. Бо порт був не просто роботою. Порт був родиною. Кожна бригада жила як окремий світ: разом працювали, разом витягували зміни, разом ховали товаришів, разом святкували весілля дітей. І коли когось відправляли на «заслужений відпочинок», це сприймалося майже як втрата. Тому було запроваджено систему, яка давала змогу заслуженим ветеранам не розривати зв’язки з рідним підприємством доти, доки дозволяло їм здоров’я. Так з’явилася Рада старійшин порту.
До Ради увійшли легендарні бригадири, вантажники, кранівники, складські працівники та механізатори — люди, чиї руки ще пам’ятали гарячий метал війни й холод зруйнованого післявоєнного причалу. Фронтовики. Ті, хто підіймав Одеський порт із руїн.
Вони не вміли жити без справи й без порту, тому продовжували допомагати: підказували, навчали молодь, брали участь у складних виробничих завданнях. Коли у 1958 році до порту почали приходити судна з каучуком, саме ветерани Автомонов, Бармак, Шатуновський, Чавдаров і Маркар’ян допомагали організувати роботу з новим вантажем, пропонуючи рішення, яких тоді ще не було ані в інструкціях, ані в підручниках.
А потім прийшли дев’яності. Країна руйнувалася на очах. Зарплати зникали, пенсій не вистачало навіть на хліб. І старі портовики, які звикли все життя працювати до сьомого поту, раптом опинилися сам на сам зі старістю та бідністю. Але порт своїх не покинув.
Начальник ОМТП Микола Павлюк підтримав ветеранську організацію, і саме тоді з’явилася програма «Турбота». Надбавки до пенсій. Безкоштовні обіди. Медична допомога. Продуктові набори. Безкоштовне протезування зубів. Збережений хор ветеранів. Бібліотека. Допомога самотнім і лежачим.
Тисячі людей виживали завдяки цій підтримці. І при цьому самі ветерани ніколи не вважали себе тягарем. Вони продовжували служити порту — вже по-іншому. Притягувалися як громадські інспектори дорожнього руху, стежили за правильним складуванням вантажів, дотриманням правил техніки безпеки під час виконання вантажних робіт, залучалися до інвентаризації складів. А ще - навідували хворих товаришів, підтримували вдів, збирали гроші на поховання. Саме на одному з таких похоронів хтось одного разу гірко промовив:
— Старі портовики збираються разом хіба що на похоронах…
Після цих слів запала тиша.
А потім хтось сказав:
— То давайте зустрінемося, поки ми ще живі.
Так народилася та сама зустріч навесні 2013 року.
Того дня на морському вокзалі зібралося одразу кілька епох Одеського порту. Люди повоєнного відновлення. Герої зернових кампаній шістдесятих. Ударники перевалки цукру-сирцю та вантажів продімпорту вісімдесятих. Бригадири й докери дев’яностих, коли порт був завалений експортним металом.
Дехто не бачився по двадцять, а то й тридцять років. Вони вдивлялися одне в одного, намагаючись упізнати знайомі риси крізь зморшки та сивину. Обіймалися довго, міцно. Плакали — і не соромилися сліз.
За столами сідали бригадами та «стивідорськими п’ятірками».
Згадували судна «Ялта» і «Пхеньян», рекорди, нічні зміни, реконструкцію Бакалійної набережної та Хлібної гавані, молодість, яку неможливо повернути — але можна хоча б на один вечір знову відчути поруч. І в якийсь момент стало зрозуміло: вони прийшли сюди не слухати офіційні промови.
Вони прийшли вдихнути повітря своєї молодості. Тієї самої, що залишилася між причалами, гудками буксирів, запахом мазуту, мокрим канатом і криками портових змін.
Після цього заходу в усіх з’явилося бажання жити довго й зустрітися ще раз, а потім — ще…
Фотографію зробили на пам’ять. Велику. Красиву. Справжню.
Тоді ніхто не знав, що вона стане єдиною. Бо вже за рік почнуться бойові дії на Сході нашої країни. І час назавжди поділиться на «до» і «після». А цей знімок залишиться. Як жива пам’ять про людей, разом із якими жив, дихав і будувався Одеський порт.
